Я думаю, серйозних змін у ситуації на Донбасі найближчим часом чекати не варто - військовий експерт

Чи змінилася за 3 роки тактика ведення війни в зоні проведення антитерористичної операції?

Звичайно. І кардинальним чином. Якщо після підписання «Мінську-1» у вересні 2014 року наші військові стали закріплюватися на лінії зіткнення, то вже восени спалахнули бої за Донецький аеропорт, а у січні - лютому 2015 року почалися важкі бої за Дебальцеве.

Тільки після березня 2015 року можна говорити про те, що війна перейшла в позиційну фазу з короткочасними локальними загостреннями. Відповідно змінювалися завдання і цілі. Так, увесь 2015 рік армія, образно кажучи, «закапувалася в землю». На той момент всі зусилля були спрямовані на створення трьох ліній оборони, подолання яких для російсько-терористичних військ було б пов'язано з величезними втратами. Ні про які активні наступальні дії на той момент і не йшлося. А ось через рік - приблизно з лютого 2016 року - почалося покращення тактичних позицій шляхом пересування лінії фронту вперед за рахунок «нейтральної смуги», яка з'явилася в результаті боїв. Така тактика отримала назву «повзучого наступу» і відбувалася повільно, але впевнено. За рік армійці змогли з мінімальними втратами значно поліпшити свої позиції в районі Докучаєвська, Світлодарської дуги, під Маріуполем.

Наскільки реальна ймовірність того, що Росія поверне Україні окуповані території?

На сьогоднішній день така ймовірність прагне нулю. Надії деяких політичних оглядачів на те, що почнеться розвал Росії і вона буде змушена віддати Донбас не мають під собою серйозних підстав. Російська Федерація досить велика держава з великим запасом міцності. Незважаючи на те, що зараз окуповані території Донбасу на 80% залежать від надходження грошей від Москви, ніхто з керівництва Росії в здоровому глузді не буде самостійно передавати їх назад Києву. По-перше, суми, які росіяни витрачають на утримання передусім соціальної сфери Донбасу (а гроші йдуть, насамперед, на пенсії і бюджетників у вигляді вчителів, пожежників і міліцію) в масштабах величезної країни і великого бюджету - це «крапля в морі». По-друге, здача Донбасу може призвести до великих зрушень всередині російського суспільства. Адже як анексію Криму, так і війну на Донбасі росіяни (я маю на увазі простих обивателів) підтримували під гаслами «Руського миру» та імперського шовінізму. Тому за окуповані території Донбасу Кремль буде триматися до останнього і такий стан може тривати десятиліттями - у всіх перед очима приклад Придністров'я чи Абхазії.

Багато хто стверджує, що українські війська досі не звільнили Луганська та Донецьк лише через побоювання повномасштабного вторгнення з боку Росії? Яка Ваша думка з цього приводу?

На жаль, така сувора реальність. Після літніх подій 2014 року, коли саме через те, що при плануванні дій армії на прикордонних територіях не був врахований фактор транскордонних обстрілів і прямої участі російської армії, армійська операція опинилася на межі катастрофи, зараз цей чинник є одним з визначальних. Тому, наскільки я володію інформацією, будь-які плани, як оборонного, так і наступального характеру - обов'язково враховують російський фактор. Мало того, судячи з численних навчань сил ППО, ЗСУ відпрацьовує і можливий варіант масового використання противником авіації. Звичайно, говорити про те, що в разі можливих повномасштабних бойових дій по всьому кордону з РФ наша армія має якісь шанси, на жаль, не доводиться. Зараз стоїть питання про те, наскільки великі втрати ми зможемо нанести противнику, причому настільки великі, щоб зупинити темпи наступу до міжнародної реакції на велику війну в центрі Європи.

Те, що відбувається на Донбасі по своїй суті є питанням геополітичним і від позиції головних гравців світової політики залежить, за яким сценарієм буде продовжуватися війна, чи навіть, закінчиться. На Вашу думку, які зміни відбудуться найближчим часом?

Я думаю серйозних змін у ситуації на Донбасі найближчим часом чекати не варто. В цілому продовжиться тягуча позиційна війна. Незважаючи на гучні заяви, стратегія США по відношенню до Росії не змінюється - все той же повільний економічний тиск, який дасть свої плоди лише через пару років. До того ж українське суспільство і армія зараз не готові до проведення військової операції по поверненню Донбасу. Адже для такого рішучого кроку, як проведення військової операції потрібна повна єдність як політичної верхівки, так і армії й народу - як це було, наприклад, у Хорватії в 1995 році. Сьогодні такої єдності немає - через своїх «агентів впливу» Росія постійно проводить спроби внутрішньої дестабілізації країни. Немає розуміння важливості Донбасу як такого - нерідко доходить до того, що частина громадських активістів прямо заявляє про те, що Україні вигідно, щоб окуповані території Донбасу були як можна довше поза правового поля країни. Мовляв, це дозволить країні швидше провести економічні реформи. Чи треба говорити, що такі (і подібні) настрої в суспільстві не дозволяють говорити про якусь, навіть гіпотетичну, можливість проведення силової акції щодо повернення своїх територій.

На скільки міжнародна допомога сприяла посиленню обороноздатності України?

Говорячи про міжнародну допомогу треба чітко розділяти кілька моментів. Насамперед, це передача нелетального озброєння (з летального за три роки війни нам допомогла тільки Литва, яка безкоштовно передала великокаліберні кулемети та набої калібру 5,45 мм) і допомога в підготовці і перенавчанні особового складу. На сьогоднішній день у загальному обсязі превалює саме другий момент - на тому ж Яворівському полігоні на постійній основі базується американська інструкторська група, через яку з 2015 року вже пройшло близько 4 тисяч військовослужбовців, а також підготовлено 104 інструктора.

Така допомога з подякою приймається нашими військовими, однак не можна говорити, що вона є основною складовою зростання обороноздатності наших збройних сил. Результат від таких зусиль буде видно тільки через кілька років, коли в армію прийдуть офіцери, підготовлені у військових училищах за західними стандартами, запрацює оновлена система підготовки сержантського складу. Тобто можна говорити, що західна допомога має довгостроковий характер.

За рішенням РНБО передбачено виділення 600 мільйонів гривень на сучасне озброєння і техніку у 2017 році. З них 300 – на поставку танків “Оплот”. Поява нашого найновітнішого танка у зоні АТО здатна щось суттєво змінити?

Вперше за багато років на нову техніку була виділена така, на перший погляд, величезна сума. Причому прямо говориться, що 300 млн гривень - на виробництво танків «Оплот». Але при найближчому розгляді це зовсім небагато. Судіть самі - ціна одного «Оплоту» (якщо проводити аналогію з тайським контрактом) - від 6 млн доларів (!). Це, в перекладі на гривні за нинішнім курсом - 156 млн гривень. Тобто за цю суму можна купити аж два танки...Зрозуміло, що ціни на внутрішньому ринку будуть менше, але все одно це гроші на закупівлю партії в 5-10 машин.

Причому є питання як швидко зможуть харківські танкобудівники забезпечити ними війська, враховуючи, що вони повністю зайняті експортним контрактом. При цьому існує й альтернатива - так, модернізація одного Т-64БВ в «Булат» може коштувати близько 1,4 млн доларів. Хоча цілком очевидно, що за своїми бойовими можливостями «Булат» поступається «Оплоту», але є один важливий момент - танки нам потрібні «вже вчора».

Крім того, для тієї війни, яку ми зараз спостерігаємо на Донбасі, дуже вже сучасна техніка по суті і не потрібна. А російські Т-72Б3 чудово знищуються і екіпажами «Булатів», що яскраво засвідчили події лютого 2015 року під Логвіново.

Тому, враховуючи сучасні реалії наших збройних сил, виділення грошей на виробництво «Оплотів» можна розглядати виключно як інвестиції на майбутнє. Ці новітні танки будуть використовуватися як навчальні для підготовки екіпажів, а паралельно кожен рік будуть виділятися гроші на поступову закупівлю необхідної кількості танків для переозброєння армії.

На Вашу думку, варто обговорювати питання амністії бойовиків?

Це дуже важливе питання, яке, з незрозумілої причини, багато хто старанно ігнорує. Так як я бачу ситуацію, вкрай необхідно найближчим часом оголосити амністію для тих, хто «служив» в бандформуваннях, однак не скоював серйозних протиправних дій. Зрозуміло, що до цього повинен бути украй серйозний підхід і перевірка повинна бути жорсткою, і в той же час набути широкого висвітлення в ЗМІ. Зараз така програма існує в СБУ «Тебе чекають вдома», але поки що з різних причин вона не така масова, як хотілося б.

Кожен, хто зараз перебуває в окопах по той бік фронту, повинен розуміти, що у нього все ще залишається вибір. Адже цілком очевидно, що принаймні частина місцевих бойовиків пішла «під рушницю» вимушено і не є ідейним противником України як держави. З історії воєн відомо, що людина, у якої немає вибору, б'ється до останнього патрона і дихання. І якщо є можливість зменшити наші втрати, збільшити кількість відносно лояльного населення на звільнених територіях, то чому цим не скористатися?

За інформацією, що постійно з’являється у соціальних мережах, більшість заводів та фабрик на окупованих територіях знищують і продають як металолом. Чи зможе Україна відновити винищену промисловість після звільнення від окупанта?

Я впевнений, що після звільнення Донбас чекає така собі міні-революція в плані вибору шляху подальшого розвитку регіону. Та важка промисловість, яка була зосереджена тут ще з радянських часів, застаріла ще до 1991 року. І весь час незалежності вона фактично була тягарем на шиї української економіки. За шахти окрема розмова - попит на той самий антрацит весь час підтримувався штучно, більша частина шахт була дотаційною і нерентабельною. Але Київ не наважувався закривати їх, побоюючись повторення масових шахтарських страйків, які були ще на початку 1990-х років. А зараз, коли масово пішов процес переходу ТЕЦ на вугілля інших марок, які видобуваються на Львівщині, на Дніпрянщині, антрацит через пару-трійку років нікому не буде потрібен. Ні в Україні, ні ще десь. Тому відновлення промисловості у довоєнному обсязі не відбудеться. З великою часткою ймовірності можна говорити про те, що звільнений Донбас попереду буде чекати непростий період де-індустріалізації і перетворення на якийсь технологічний або IT-парк з новітніми технологіями.

Патріоти, котрі змушені були залишити свої домівки у Донецьку, Луганську, Макіївці та інших окупованих сьогодні містах запевняють, що готові повернутися в Український Донбас і зробити все, щоб він став по-справжньому УКРАЇНСЬКИМ. Чи вистачить їхніх зусиль, чи, все ж, якісь рішучі кроки потрібно буде робити саме владі? Якщо так, то які саме?

Дуже непросте питання, на яке важко дати відповідь. З одного боку, судячи за останніми опитуваннями різних агенств, велика частина вимушених переселенців з Луганської та Донецької областей готові повернутися на батьківщину після її звільнення. З іншого боку, власний досвід спілкування говорить про інше - більша частина мого чималого кола знайомих переселенців вже не збирається повертатися. І причин тут чимало - від повного вбудовування в життя на новому місці до побоювання за власну безпеку і безпеку своїх дітей.

На жаль, як показує практика для таких невеселих міркувань у них є всі підстави. Варто тільки ближче ознайомитися з положенням про-українських активістів, наприклад, у звільнених Краматорську та Слов'янську. Там досі триває тиск, регулярно відбуваються підпали автомобілів, обстріли будинків. І це при тому, що під владою бойовиків ці міста були лічені місяці. А що чекає на про-українця в тому ж Донецьку, який під владою «ДНР» як мінімум з травня 2014 року, складно навіть уявити.

І знову таки поки не видно, що саме влада робить для кардинальної зміни ситуації. Місцеві чиновники залишилися ті ж, хто був і до війни, хто керував при Гіркіні. Поліція там залишається практично нереформованою, більшість особового складу була помічена за співпрацею з окупантами.

Тобто якщо кардинальним чином не зміниться політика держави щодо деокупації Донбасу говорити про те, що переселенці почнуть масово повертатися не доводиться. А це критично важливий момент - адже без ідейного про-українського елементу на Донбасі є велика ймовірність, що через 5-10 років ми зможемо побачити нову реінкарнацію «народних республік», чого допустити вже точно не можна.